Трохи свіжої поетичної прози від Іштви Дейт

      На вулиці в цю пору видніється останній жевріючий цвіт, який наївно намагається зігріти холодний ранок. Гола душа.За чим вона тільки не ховається, за все життя вона міряє сотні, мільйони масок, окутується трильйонами простирадел, а тепліше не стає.

Щось подібне можна побачити навіть поруч, на звичайних провулках…Кидаються в очі, ну принаймні завжди створюють разючий контраст, дорогі сигналізаційні брами і сітчані калітки..Їх час від часу підфарбовують, вирівнюють, старанно приводять до ладу, але вони ніколи не приховають вбогості..за ними всіма біль, нездійснені мрії..Навіть якщо це не так , так завжди здається..А проходить час і все стає на свої місця, стає важко ховати те, що не сховаєш, що лише створює злиденну конвульсію намагань. Просто колись, рано чи пізно, вчасно чи ні, таки приходить час, коли набридає фарбувати старий іржавий паркан, і можна побачити на деяких ,раніше причепурених дивними стараннями , околицях, похилені, розбиті,  іржаві, дешеві ..залізні гратки.     

       Паркан не має очей, а Душа не має гонору, в ній не знайдеш ні правди, ні сили, ні пам’яті,в ній немає жодного натяку на рішення. Вона навіть не створює враження..Її не можна слухати, бо вона ж мерзотниця навчилась брехати, втім, як і всі…  За нею не сховаєшся,бо  їй ніхто не вірить. В тому і вся біль..Ти так багато відчуваєш, в тому життя, в тому імпресія,ти дихаєш цим киснем так глибоко, що забуваєш про те, що взагалі можна інакше..А потім відчуваєш, що задихаєшся і вже нікому не потрібен..Невже знову обманула?  А ,може, просто їй  не повірили??

     Всі часто кажуть буцімто це доля, довго не розуміла хто вона…А потім познайомилась з її величністю. І ти знаєш, вона теж вміє…Ти впиваєшся в запах її волосся, так сильно що відводиш очі від її обличчя, а вона тим часом вже усміхається до когось іншого…Ось вона вже сміється, вже грає..А ось ти вже десь в неї в ногах, ти тримаєш її , ловиш, але вона вже не тут.. Ти вчаділий запахом її волосся, але потім забуваєш його…Це все , що вона дарує взамін на шматок зраненого серця, на половину тебе..

Все це ілюзія, забудь… Все твоє в тобі, вона нічого не забрала. Кажуть, вона може…А ти не вір. Так, ти кинула їй квітку, але вона не підібрала… Просто підійди і підніми її, таку зів’ялу, таку ніжну, чесну…таку, що досі намагається зігріти цей холодний ранок.