Хочу познайомити вас, друзі, з сучасними поетами України.
"Мешкають" вони переважно на інтернет-ресурсах, хоча в деяких є видані книги.
СЕРГІЙ ОСОКА (Той що греблі рве)
Сергій Осока (Нечитайло Сергій Олександрович). Народився 23 березня 1980 року в смт.Велика Багачка Полтавської області.
Поет, прозаїк, перекладач.
Один з моїх найулюбленіших...
Голос мисливця
нібито з глини цей звук
ніби він вже виростає
в руки старих дерев
серце своє дає
ніби безсилий лук
з туги ураз спадає
як зі старої ріки
воду косуля п’є
ти не кричи тепер
ти ще прийди під ранок
всі потечуть стежки
в теплі сліди твої
де синій кущ умер
грізна відкрилась рана
сотні не стане ніг
переступить її
краще туди не йди
і залишайся юний
поки стоять хвощі
старші за весь цей ліс
сонце її води
хмари якось затлумлять
і задощать дощі
голос її землі
ти не стріляй туди
краще зростися з луком
чуєш як грає вовк
з гаєм у буревій
як підійдеш один
стрінешся з дивним звуком
мертва віддасть тятива
глиняний голос твій.
(2010)
ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь
а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ
а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля
іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись.
2013.
а смерть водила напувати коней
з косою проз любисток і полин
у біле вбрана взута в постоли
хустина прана рукави червоні
і коні мов попереду ішли
й немов позаду простували коні
на кладці привітала пастушка
йому надвечір дихалось привільно
йому у грудях марилось весілля
сорочка молодої ворухка
і дух стодоли і безмірна сила
а смерть його торкнула за рукав
а смерть у воду сонце покотила
а двоє коней бігли до води
а смерть на коней з берега дивилась
буцався чорний реготався білий
і розігнавши сутінки руді
журився Бог над чорним вододілом
одна зоря в руках його тремтіла
тремтіла друга в нього в бороді
а смерть лиш оскирнулась та й пішла
додолу вістрям косу нахилила
і вже заледве стримуючи плач
малий ангелик у сорочці білій
в село погнав корів осиротілих
поніс у торбі батіжок і брилик
прозорі пера гублячи з крила
2011р.
Я не прийду. Не руш мене!
Я зараз давній і непевний.
Мені випростується з вени
гілля божественних пісней.
Не клич! Не ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я пішов тудою,
де білу тінь Сковороди
сто душ хитали над водою.
Вона пручалася, мов птах.
Вона скресала і не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.
Се давній сад. Се сад новий!
Тут бути радісно і темно!
Тут виростають з кропиви
чи то могили, чи поеми.
Тут Бог, як дуб, на видноті –
у ніч беззахисну і глупу –
слова нечуті і не ті
роями випускає з дупел.
І замовкають голоси,
коли над садом, над вечірнім,
перисте хмар’я – сиве звір’я
іде з великої роси.
І я іду. Ні там, ні де –
аж поки схмарене, невірне
те сиве звір’я – біле пір’я
мені на аркуш опаде.
(2012)
"Мешкають" вони переважно на інтернет-ресурсах, хоча в деяких є видані книги.
СЕРГІЙ ОСОКА (Той що греблі рве)
Сергій Осока (Нечитайло Сергій Олександрович). Народився 23 березня 1980 року в смт.Велика Багачка Полтавської області.
Поет, прозаїк, перекладач.
Один з моїх найулюбленіших...
Голос мисливця
нібито з глини цей звук
ніби він вже виростає
в руки старих дерев
серце своє дає
ніби безсилий лук
з туги ураз спадає
як зі старої ріки
воду косуля п’є
ти не кричи тепер
ти ще прийди під ранок
всі потечуть стежки
в теплі сліди твої
де синій кущ умер
грізна відкрилась рана
сотні не стане ніг
переступить її
краще туди не йди
і залишайся юний
поки стоять хвощі
старші за весь цей ліс
сонце її води
хмари якось затлумлять
і задощать дощі
голос її землі
ти не стріляй туди
краще зростися з луком
чуєш як грає вовк
з гаєм у буревій
як підійдеш один
стрінешся з дивним звуком
мертва віддасть тятива
глиняний голос твій.
(2010)
ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь
а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ
а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля
іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись.
2013.
а смерть водила напувати коней
з косою проз любисток і полин
у біле вбрана взута в постоли
хустина прана рукави червоні
і коні мов попереду ішли
й немов позаду простували коні
на кладці привітала пастушка
йому надвечір дихалось привільно
йому у грудях марилось весілля
сорочка молодої ворухка
і дух стодоли і безмірна сила
а смерть його торкнула за рукав
а смерть у воду сонце покотила
а двоє коней бігли до води
а смерть на коней з берега дивилась
буцався чорний реготався білий
і розігнавши сутінки руді
журився Бог над чорним вододілом
одна зоря в руках його тремтіла
тремтіла друга в нього в бороді
а смерть лиш оскирнулась та й пішла
додолу вістрям косу нахилила
і вже заледве стримуючи плач
малий ангелик у сорочці білій
в село погнав корів осиротілих
поніс у торбі батіжок і брилик
прозорі пера гублячи з крила
2011р.
Я не прийду. Не руш мене!
Я зараз давній і непевний.
Мені випростується з вени
гілля божественних пісней.
Не клич! Не ремствуй! Не ходи!
Я мертвий. Я пішов тудою,
де білу тінь Сковороди
сто душ хитали над водою.
Вона пручалася, мов птах.
Вона скресала і не скресла,
аж поки на хмільних вітрах
її не розтерзали весни.
Се давній сад. Се сад новий!
Тут бути радісно і темно!
Тут виростають з кропиви
чи то могили, чи поеми.
Тут Бог, як дуб, на видноті –
у ніч беззахисну і глупу –
слова нечуті і не ті
роями випускає з дупел.
І замовкають голоси,
коли над садом, над вечірнім,
перисте хмар’я – сиве звір’я
іде з великої роси.
І я іду. Ні там, ні де –
аж поки схмарене, невірне
те сиве звір’я – біле пір’я
мені на аркуш опаде.
(2012)
ОКСАНА СУХОВІЙ
Про себе пише так: "Стрімка і норовлива. Народилася 1986 р. у маленькому молдавському селищі над Дністром у пору, коли молоде вино уже п'янить, а горіхи іще гірчать. Ніколи не складала віршів - просто дихала та відчувала і говорила про це так, як вміла."
_____________
Лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками
ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?
що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж
тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка
бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї
мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою
***
Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.
Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.
***
Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.
Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...
Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.
***
Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.
Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.
По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.
_____
Більше тут - http://litclub.org.ua/users/profile/cardinale/
Про себе пише так: "Стрімка і норовлива. Народилася 1986 р. у маленькому молдавському селищі над Дністром у пору, коли молоде вино уже п'янить, а горіхи іще гірчать. Ніколи не складала віршів - просто дихала та відчувала і говорила про це так, як вміла."
_____________
Лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками
ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?
що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж
тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка
бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї
мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою
***
Зима - таки ріка. А повеням не стане
ні грудочки землі. Усе затопить сніг,
і в кригу закує Перун із порцеляни
останки голих піль, відбитки босих ніг.
І посіріє даль. І сорок днів скрижалі
читатимуть волхви, та не знайдуть путі.
Лиши мене отут - у цій твердій печалі,
у чистій, як вівтар, дозрілій самоті.
***
Об стовбури, об душі стовбурів
моя душа обперлася - вовчиця.
Коли весь гай, усенький гай дурів,
коли з ярів сичали моровиці.
Вогнями каламутило пітьму.
Галявини марудило хортами.
І вили дупла голосами смут,
що й дух лісний канудився, нестямів...
Коли вже світ рушницю підійняв,
впритул підвів ті галаси циганські,
притисла я до снігу вовченя
і перегризла жилу на горлянці.
***
Це перед-час. Готуюся до злив.
Достигле серце проситься із гілки.
Перед сльозами – вже ніяких слів,
А після них – лиш дихання, і тільки.
Це передмістя. Це його печаль –
Час після жнив, і час перед димами.
А в мене час – не той, що після вас,
Ще трохи той, що порівну із вами.
По перед-часу – буде після-час.
Та він – прудкий, і в руки не дається.
Бо, мабуть, знати, що там після вас,
Це так, як знати, що там після серця.
_____
Більше тут - http://litclub.org.ua/users/profile/cardinale/
ШОН МАКЛЕХ
Маленька істина
Я знаю одну маленьку істину -
Просту, як кавалок Неба:
Я помру від старості
В глухому ірландському селищі
У старій кам'яниці
З маленькими вікнами.
Тихо засну на своєму ліжку -
Старому і дерев'яному,
Втомившись від безодні прожитих років.
Мене поховають на сільському кладовищі
Між старезних кельтських хрестів
Тесаних з дикого каменю,
Замшілих, як і все на цьому острові.
Пастор у чорній сутані
Меланхолійний, як вогка осінь,
Прочитає псалом латиною.
Єдине, про що шкодую
Наприкінці своєї дороги:
Я не загинув на барикадах
В боротьбі за свободу
Моєї святої Ірландії!
01.03.2015
Маленька істина
Я знаю одну маленьку істину -
Просту, як кавалок Неба:
Я помру від старості
В глухому ірландському селищі
У старій кам'яниці
З маленькими вікнами.
Тихо засну на своєму ліжку -
Старому і дерев'яному,
Втомившись від безодні прожитих років.
Мене поховають на сільському кладовищі
Між старезних кельтських хрестів
Тесаних з дикого каменю,
Замшілих, як і все на цьому острові.
Пастор у чорній сутані
Меланхолійний, як вогка осінь,
Прочитає псалом латиною.
Єдине, про що шкодую
Наприкінці своєї дороги:
Я не загинув на барикадах
В боротьбі за свободу
Моєї святої Ірландії!
01.03.2015
Комментариев нет:
Отправить комментарий