Леона Вишневська

                   Леона Вишневська і її поезія зі спеціями

Відчайдушним.

Ніколи не помічав, як тануть між лінією неба
й землі невагомі, зіткані зі снів кораблі?
Як зникає в невідомість горда постать минулого,
яке так боляче торкнулось твоєї душі, наче гостре лезо меча,
поволі проведеного від скроні до підборіддя.

Ніколи не помічав, як ллється крізь пальці час?
Наче й тримаєш його в руці, наче й плануєш не відпускати, але.
Розумієш, майбутнє іноді надто примарна ціль.

Ніколи не помічав, що варто розплющити очі –
Як за вікном починає виливатись по небу світанок,
немов молоко з глечика?
Як хмари міцніють від вітру і огортають сонце стіною…

Почуття стають словами, згодом переростають у речення:
- Ти з нею щасливий?
- Так.
- А вона?
- Щаслива. Проте, не зі мною.

Невже у любові жіночий рід?

Шкіра у неї на смак як стиглий інжир,
кортить торкатись безкінечно вустами…
Вона прекрасна вся, тільки ти їй цього не кажи,
які б перешкоди цей клятий час перед тобою
не ставив.

Повіки тримають чорнильний оберемок вій,
що так ніжно тремтять перед тим як прокинутись.
Вона бездоганна вся, тільки ти мовчи. Не смій,
не смій зізнаватись першим,
щоб не лишитись згодом покинутим.

Хвилі волосся омивають риф самотнього ліжка,
між ключицями тихо німіє душа.
Краще б ти зачекав, ніж так
одержимо й бездумно запізнитись не поспішав.

Вона довершена вся, все у ній гідне пензля
самого да Вінчі,
а ти вкотре на собі ярлик з невдач та горя повісив.
Так просто ніхто б історію цю не закінчив,
але бачить Господь, що поряд з нею тобі не місце.

Залишитись, щоб піти.

Дивлюсь на конверт і відчуваю як
боляче б'ють у груди ці розділові.
Як роз’їдають нутро думки
нахабні та ниці,
я перечитую швидко рядки
і подих обривається
на слові:
“Ти просто далі живи і все.
А поки тримай привіт з столиці.”

Немає таких причин,
щоб змусили скласти руки,
немає більше світанків,
що розливаються молоком
по ще сонному тілу.
Єдине, що може схибити – серце,
його уривчастий, меланхолійний стукіт.
Ти б не відправила відповідь,
навіть якщо б хотіла.

Невже можна ось так -
з опалу різати по живому?
Невже можна ламати черствими рядками
й без того скалічене почуття?
Це не ти, це я поставила в цій історії кому,
щоб більше ніколи не перетнулись
наші шляхи.
Досить здаватись мені жахіттям –
нестерпно лихим.
Досить ховати правду в нікчемні листи.
Це все давно поховане разом з сміттям.

Будь краще, або не будь взагалі.
Чого тобі коштувала ця вдавана незалежність?
Чого домоглась ти, втративши душу?
В любові теж є свої недозволені межі,
хто ці сльози з вилиць твоїх осушить…

Кажеш, набрид він, став нецікавим.
Кажеш, більше не пришвидшується серцебиття.
А, може, ти знову вдаєш, так надмірно лукавиш
про те, що впораєшся сама з своїм хаотичним життям?

Кажеш, втомилась прокидатись поряд з ним,
готувати вечері, ввічливо усміхатись з
давно відомих жартів…
Ось тільки, затям, з таким ти зможеш рости,
долаючи свою упереджену меншовартість.

Ешлі                                                                                        

Він нахабно заводить мотор
так, що скрипить від болю старий кадилак,
Потім б’є по гальмах, долонями стискаючи кермо.
Звідки стільки диких емоцій, брутальності, зла?
Звідки стільки темних, чужих думок?

Він тільки торкнувся цього конверту,
тільки відчув як ніздрі манірно лоскоче
його лляний аромат. Звідки цей гнів і ця
безпідставна впертість?
Кортить все розповісти,
але вуста, наче заліплені скотчем.
Виправдань більше нема.

Нехай йде воно все до біса,
ця її усмішка, ці її ніжні погляди
і обійми, в яких я від полум’я тану.
Кажеш, життя – це театр, тоді ж яке закулісся?
Ніколи не розумів цих черствих британок.

Моя мила, моя нерішуча Ешлі…
Навіщо я взагалі цю жорстокість бовкнув.
Вона тихо торкнеться мого плеча,
мовляв “будь обережним”.
А я подумки вириваю своє нікчемне серце
і кричу йому, мов навіжений: “Замовкни, Замовкни!”

Безпритульні думки.

Мабуть, я не надто відверта
і слова мої не настільки сильні,
щоб подолати людську зверхність,
щоб завоювати людську прихильність.

Можливо, кожен перший рядок
тепер буде звучати, наче останній.
Свідомість терпне від важких думок,
на душі хтось залишив камінь.

Напевне, всі ці рутинні будні
колись таки кануть у лету.
Невже не цікаво, яке ж воно…
Наше майбутнє.
Скільки ще доведеться терпіти падінь
в очікуванні примарних злетів?

Досить цих сліз та зітхань сутулих.
Знаєш, це повинен затямити кожен -
ми розділили на двох одне минуле,
у наших сердець ідентична схожість.

Тільки – не сподівайся.

Людей вбиває час та цікавість,
нестерпне бажання стати кращим ніж…
Друг, ворог чи просто знайомий.
Важко йти вперед, не знаючи хто з них
першим жбурне в тебе камінь,
чий у спині опиниться ніж.

Кожен хоче овацій, кожен хоче бути першим,
ось тільки переможців не судять, а жаль.
В таких людях душі, мов з наперсток,
їм не знайома рутина втомлених буднів,
гнів та лють, їх небезпечно тонка межа.

Не вір, все це мінливе, все дарма.
Роби, сердешний, що хочеш,
топи радість і сум у густому вині,
слухай затертий до дірок вініл,
жадібно ковтай п’янкий аромат,
так пахне щастя, так пахнуть солодкі айстри.
Роби, сердешний, що хочеш,
тільки,благаю, – не сподівайся.