Юрій Іздрик

Юрій Іздрик-автор концептуального журнального проекту "Четвер", прозаїк, поет, культуролог...

Весна зняла зі світу рукавички
а пальці світу – довгі і ламкі
опучки заніміли від незвички –
такі тремкі і трепетні такі

незграбно скрутять першу папіросу
намарно спалять два-три сірники..
та не зупиняться і не попросять
не стиснуться безрадно в кулаки..

о світе мій! я йшов по тобі босим
в тобі я бачив стежку вздовж ріки
а в тій ріці – весь попередній досвід
вузький і неглибокий і мілкий

о світе мій! я плив в тобі осетром
метав коралі на найглибше дно
а залишилось може кілька метрів
та скільки власне – байдуже давно

о світе мій! подай свої долоні
назустріч я подам тобі свої
і буде дім і буде мир у домі
і – кажуть – будуть люде на землі

довести вартість життя до десятка слів
донести склянку води сам собі на смерть
я віддав тобі стільки що вдруге би не посмів
я узяв тебе стільки що виповнив день ущерть

залишатись на вістрі а не на тупих штиках
записати на сон усі імена крім двох
знову вариться світ в непросвітлених головах
знову ходить-алхімить ієронімус босх

а наші коні вже іржуть про липовий травень
а наші пси вже брешуть про серпневі лови
і загалом непогані у нас справи
і назагал усе в нас просто чудово

і десяток слів – це така заплата
і ковток води – ще таке причастя
договір укладено з відкритою датою
прийде собі день – прийде собі щастя

стане собі ранок зварить собі сонце
зійде собі день знайде собі тишу
будуть нові вертикалі й нові горизонти..
от про що я пишу? от про це я пишу

я не знаю нащо "я" "тут"
а не знав же ні хто я ні де я
бо шукалось якийсь маршрут
бо шукалось якусь ідею

а машрут – відшукати "я"
це єдина ідея і принцип
віднайти себе сукабля
а потому вже – берегти себе

берегти себе наче алмаз –
берегти себе для основного
ти почуєш про це якось раз
і не факт що конкретно від бога

основне – відповідний біт
основне – випадкове слово
і готовність покинути світ –
будь готовий! завжди готовий!

основне – віднайти і її
ту що жде
ту що також іскриться
дарувати їй дім на горі
й берегти її
мов зіницю

любов – це коли двоє розбирають одне одного на цитати
весна вривається на сусіднє сидіння, зникають паски безпеки,
у роті гірко і солодко, як смак шоколаду з цукатами,
холод і сум окуповують точки, аптеки і бібліотеки.

власне кажучи, тут усі задоволені всім, а значить,
треба мовчки ховати в кишені руки, вдягати важке взуття,
сад цвістиме, та рано чи пізно – заплаче.
далі йтимеш, збираючи різне сміття.

бо любити – це означає нищити темні очі,
застромляти під ребра голки і шукати плями сліпі.
це не злочин, напевно, – серйозне збочення,
всі паролі і маски, закриті серцеві IP.

ти сидиш і втрачаєш обидва своїх роздвоєння,
все хороше й погане зникає, лишаєшся на самоті.
бо любов – відчуття безкарності скоєного,
це найдовший з мостів і найбільший з портів.

коли двоє розбирають, одне одного на цитати
весна вривається на сусіднє сидіння, зникають гроші і цигарки,
все тікає, але ми залишаємось зустрічати
цю весну, як солдати без зброї. на щастя, в нас є кулаки.

коли за тобою скучаю чорно
повискуючи мов гієна
зневіра і сум мої непереборні
і все-таки це офігенно

коли на опучках знервованих пальців
задавнена ніжність не гасне
і з цим засинаю і буджуся вранці
це як не крути – класно

і навіть коли самота пожиттєва
кидає у розпачі весла
я вірю – мене ти надкусиш мов єва
і це буде просто чудесно

та як би не склалось і що б там не сталось
одне неможливо забути:
як були в саду ми і як посміхались
і як це насправді круто

а літо впало як сніг на голову
хоч міг би й сніг – усе ще квітень
і є ще запаси холоду
у перемерзлому світі

і є ще дощі непрошені
і навіть град із каміння
та вже проростає потрошечки
засіяне пізно насіння

і вже виповзають пелюстки
вологі з роси як маєчки
а літо сміється в люстро
пускає сонячних зайчиків

воно ще гулятиме в хованки
воно ще грозою гратиметься
аж поки цілком не сповниться
ввійшовши в годинник ратушний

аж поки не зникнуть тіні
аж не перестане вітер
і в ночі наші і в днини
не виллється небо світле

і не розтечеться птицями
гаряче й в'язке ніби олово
а поки що – репетиція
і літо – як сніг на голову

дитя розрізняє добро і зло
дорослий плутає чорне з білим
мабуть щось знову не так пішло
у божого задуму з божим ділом

чи дарвін хапнув не ті дари
чи може ламарк щось не те накаркав
бо ось воно біле – підходь і бери
бо ось воно чорне – страшне наче правда

та бути очевидцем – не означає бачити
а вловлювати звук – не означає чути
а отже ніщо вже нічого не значить
і все що насправді буде забуте

а все ілюзорне стане психозом
чи психозоєм де всі посліпли
відділи ж боже знову якщо ти щось можеш
темінь – до темряви
світло – до світла